ВНУТРІШНІЙ ФРОНТ

"Ставши на дорогу, маєш задуматись, куди вона веде" (Думки зі старого блокнота)
Здатність ставити під сумнів, здавалося б, найочевидніші речі є благословенним даром, який врешті зробив людину людиною і сьогодні залишається одним з головних чинників прогресу, таким собі прискіпливим вартовим, який щоразу здіймає тривогу, змушує повертатися на тверду дорогу, коли охоплені черговою ейфорією, з сяючими очима підтюпцем біжимо за нашими
цапами-провідниками по щодалі то ковзкішій стежині манівців. На жаль, вартовий цей не всесильний, інакше не сталося б у нас Переяславського потьмарення, оминули б спокуси комуністичних міражів, інакше в 1991 році обрали б собі достойних, компетентних очільників, які опікувалися б процвітанням країни, а не наповненням своїх бездонних кишень, інакше і сьогодні відрізняли б людей діла і гідності від шаманів, які лише на словах розводяться про славу України, на ділі ж продовжують висотувати з неї останні соки. На жаль, приводів для сумнівів не меншає. Вже тоді, на Майдані, наш прискіпливий вартовий глухо бубнів про зраду. Чи було для таких підозр достатньо підстав? Важко сказати… А проте ж багатьох змусило задуматись вимкнення мікрофона Владиславу Гораніну, лідеру "Білого Молота" на той час, який у ніч перед розгоном студентів силою пробився на підвищення під Стелою, аби попередити мітингарів про міліцейську операцію. Хто зробив те? Як не дивно, хтось із організаторів студентських протестів. Не пам'ятаємо, щоб пан Рибачук, а чи пані Лижичко, які були тої ночі на сцені, хоч якось коментували це. Вивезення з-під Стели за лічені години перед погромом дорогої звукової апаратури, яке забезпечував ніхто інший, як Арсеній Петрович, виглядало як зловісне підтвердження того попередження. До слова, за твердженням народного депутата Анатолія Гриценка, лідери опозиції, зокрема, той же пан Яценюк, мали доступ до міліцейського каналу зв'язку і знали про планований розгін мітингуючих під Стелою. Виглядало на те, що тих добродіїв цілком влаштовував кривавий сценарій. Справді, вражаючі кадри стали не лише козирною картою для привернення уваги світу до й так непривабливого образу Віктора Хведоровича і його злочиної влади, але й збурили, підняли проти них цілу країну. Ще більш красномовною в цьому сенсі виглядала угода лідерів Майдану, підписана наприкінці дня 21 лютого 2014 року з Віктором Януковичем, який ще зранку докладав зусиль, аби потопити повстання в крові. Згідно тої угоди, опозиція отримувала певні поступки, але влада залишалася незмінною, а сам кривавий тиран до кінця 2014 року зберігав за собою посаду президента. Тоді лідери "революції" цілком невимушено потискали руку паханові, з якої ще, певно, скапувала кров тих, хто з повосковілими обличчями лежали рядком на мерзлій бруківці Хрещатика під барикадою біля Поштамту. Чи усвідомлювали вони, що дрібні поступки, на які нібито погоджувався затиснутий в кут Янукович, були зовсім не тим, за що упродовж трьох місяців стояв Майдан по всій Україні, за що переслідували, катували, калічили, вбивали тих, хто кинув виклик злочинній владі? Чи хвилювала їх доля цих людей, адже підписавши угоду, вони фактично віддавали їх у її лабета? Не треба було великої уяви, аби здогадатися, що з ними станеться, щойно розійдеться Майдан. То була зрада інтересів народу. Зрада, я б сказав, неумисна, мимовільна, бо вчорашні комсомольці, певно ж, щиро вірили, що народ піднявся лише і виключно задля того, аби підсадити їх у владні крісла. Зрештою, найзубастіші отримали своє, але не через укладені ними угоди зі злочинцями, а завдяки безкомпромісності, як їм видавалось, безмовної, легко керованої маси, яка в особі молодого сотника Володі Парасюка рішуче виступила наперекір тої ганьби. Ні, ні - я не ставлю під жодний сумнів бажання лідерів Майдану скинути владу Віктора Януковича і, ставши біля державного керма, повести країну у європейські палестини. Маю на увазі лишень, що народ, який виявився значно просунутішим за своїх лідерів, бажав не просто зміни облич у владі, не просто нового курсу, але й суттєвих змін самих основ влади, які унеможливлювали б корупцію, забезпечували б реалізацію закладеного в Конституції верховенства влади народу. Як ми розуміємо, "нова" влада на такі радикальні кроки готова не була. Це проявилося в перші ж дні. Діставшись Печерських пагорбів за неймовірно драматичних обставин - фактично, в часі військової агресії розпочатої саме тоді Московією - вона, замість того, щоб кинути всі зусилля на відсіч ворогу, заходилася ділити міністерські течки. Так, новоспечений спікер, за відсутності втеклого президента, мав би, згідно Конституції України та закону України "Про оборону України", негайно вчинити чітко визначені ними дії, спрямовані на оборону Краю: обійняти пост Головнокомандувача Збройними силами, створити Ставку Верховного головнокомандувача, віддати військам необхідні і вчасні (!) накази, без яких вони були фактично зв'язані в своїх діях - скажімо, взяти під контроль війська всі адміністративні будівлі та стратегічні об'єкти АР Крим, арештувати заколотників, які відкрито виступили із сепаратистськими закликами, негайно надіслати офіційне звернення до Ради безпеки ООН, до ОБСЄ та країн-гарантів у рамках Будапештського меморандуму. Неймовірно, але всупереч закону, всупереч здоровому глузду нічого того він не зробив. Не було введено воєнного стану, не було віддано необхідних наказів військам, які, по суті, були кинуті напризволяще на ласку ворога. Вдумаймося: звернення до ООН від Верховної Ради України надійшло лише 13 березня 2014 року (до слова, звернення до ООН з метою визнання Московії країною агресором Верховна Рада сподобилась надіслати лише 15 січня 2015 року, сама визнавши її такою лише 27 січня). Дрібниці? Але ж які показові! Єдине, на що спромоглися тоді, це настановити нового командуючого маринаркою, який наступного ж дня перекинувся на бік ворога. Засідання РНБО, скликане паном Турчиновим лише через тиждень (це в часі, коли кожна хвилина мала неймовірну вагу!), більше нагадувало зрежисований під головного героя спектакль. Там був свій сценарій, своя інтрига, свої антигерої і навіть таємничий потойбічний голос. Не було на тому засіданні, проте, жодного державця… Отож, Крим було здано. Була тому причиною зрада, якийсь таємний розрахунок, елементарна некомпетентність, нездарність, а чи звичайне боягузство моськи, яка знає своє місце - про те, сподіваюсь, довідаємося в ході розслідування кримінальної справи, яка рано чи пізно буде порушена проти високопосадового злочинця і тих, хто так само як він доклалися до підігрування агресору. Я недаремно мовлю про підігрування, адже відсутність належного спротиву не могла бути потрактована Московією інакше, як безсилля, як готовність здавати й інші території. А апетити пан Путін мав великі. Тож чи варто дивуватися, що за Кримом настала черга Донбасу, що зловісна тінь "Новоросії" простягнулася від Харкова до Миколаєва? Хтось скаже, що проект "Новоросія" виношувався багато років, ретельно готувався, тож рано чи пізно до нього, як і до Криму, дійшов би час. Непереконливий аргумент. Є багато проектів, які ніколи не реалізуються, оскільки для них не виникає потрібних умов. В нашому нещасному випадку все склалося на користь агресора - його ретельна підготовка (пропагандистська, фінансова, військова, диверсійна, в тому числі з розвалювання нашого війська, з "приручення" наших спецслужб, "слуг народу" і навіть президентів), а ще надання притулку президентові-утікачу, що розглядалося як легітимізація агресії. Все те у поєднанні з безвідповідальною, руйнівною політикою нашої влади упродовж десятиліть робило ті умови вельми сприятливими. Але навіть за таких умов той проект не мав би шансів, якби агресор зіткнувся з рішучим спротивом ще у Криму. Безликі марсіяни, опора на "самооборону Криму" - Московія від початку діяла дуже обережно, більше того, упродовж тижнів не бажала визнавати перед світом свою причетність до агресії, і лише впевнившись в повній безвольності "Київської хунти", в її готовності поступатися всім, чим завгодно, переконавшись, що світ не готовий спинити її, скинула машкару. Відтак, я стверджую, що війна на Донеччині та Луганщині є прямим наслідком злочинної здачі ворогові Криму, а також, як те не сумно, невмінням світової спільноти належно реагувати на такі виклики. Звісно, здатність ставити під сумнів очевидні речі передбачає й те, що під сумніви підпадають і мої висновки, бо ж вони лишень результат мого бачення подій. Але я їх бачу саме так. Читачі "КС" безумовно помітили, що мої статті містять чимало критики в бік української влади. Це пояснюється просто. Можна ганити ворога, який захопив мою землю, перетворює неповторний за своєю красою півострів на військову базу, топче права українських громадян Криму, найперше, кримських татар, кидає їх за грати, відбирає життя. Можна лаяти його до хрипоти, викриваючи перед лицем всього світу його злочини, бо ж залив кров'ю Схід України і сьогодні забирає безцінні життя моїх співвітчизників. Можна закликати на допомогу сусідів, звертаючись до їх здорового глузду, до почуття самозбереження, зрештою. І то, напевно, має сенс. Багато хто саме так і чинить. Я намагаюся звертатися до здорового глузду своєї нації, бо переконаний, що найбільший наш ворог - не клятий Путін, а ми самі. Найбільші наші проблеми не зовні, панове, а всередині. Відповідно, і порятунок, і успіх наш, і перемога над ворогом залежить найперше від нас самих. Ворог не з'являється просто так. Ворог, особливо такий, як Московія, приходить тоді, коли ти слабкий, коли можна, скориставшись твоїм безсиллям, перетворити тебе на бидло. Хіба не правильно - будувати своє життя таким чином, щоб у недоброго сусіда ніколи не виникало подібної спокуси? Я вже не раз писав, що жоден ворог не насмілився б напасти на Україну, якби вона і сьогодні, як на зорі своєї Незалежності, входила до тридцятки економічно найрозвинутіших країн світу, мала чи не найпотужнішу армію в Європі і третій у світі ядерний потенціал. А ще ми були космічною державою з найсучаснішими технологіями в авіа-ракето- і суднобудуванні. Творіння КБ Антонова, КБ Південне, Хартрону знає цілий світ. На жаль, ми зруйнували все те, безвольно опустившись на саме дно людського прогресу. Ми втратили свій потенціал, втратили великою мірою, відповідно, і здатність захистити себе від підступного сусіда. А слабкість провокує бажання скористатися з неї - така вже природа цього світу. Коли я пишу, що до того допустилися ми, то маю на увазі ту безвідповідальність, з якою всі роки Незалежності ставилися до політики, вважаючи її чимось, що не належить до нашої компетенції. Не дивно, що те, нав'язане ще в надрах тоталітарного совка бачення, дозволило узурпувати владу в Краю природному альянсу вчорашньої комуністичної партноменклатури з бандитами та злодіями 90-х. Отримавши всю повноту влади і не маючи при тому за собою жодного контролю, жодних стримуючих факторів, те кодло дуже швидко перетворило потужну країну на руїну, а її мешканців на злидарів, які на сьогодні не здатні навіть оплатити опалення своїх осель. Що ж, така доля тих, хто міняє гідність на гречку, хто сліпо слідує пораді хитромудрого пана Кравчука: "Беріть, що вам дають, але голосуйте, як вважаєте за потрібне". Ні, панове, взявши політичного хабара, ви втрачаєте гідність, перестаєте бути громадянином, і "гречкосії" добре свідомі того. На жаль, Майдан не став революцією, адже не змінив системи влади, яка, по суті, і досі цілковито залишається в руках кодла, про яке згадував, попри те, що воно нині намагається виглядати респектабельним, гордо йменуючи себе олігархами. Найбільші фракції коаліції, більшість фракцій опозиції і сьогодні є тотально підконтрольними цинічним товстосумам, які збагатилися на розграбуванні своєї країни. Неймовірно, але навіть війна, розв'язана Московією, не приборкала їх невситиму жадобу збагачення. Закон "Про відкриту економічну зону Крим", не скасований до сьогодні, тому пряме свідоцтво. Раз по раз ми чуємо про чергові скандали з корупцією в найвищих колах влади. Ось лише кілька прикладів. Так, в січні 2015 року вибухнув скандал із "Саксонами". Воююча країна мала відчайдушну потребу в бронетехніці. Але замість того, аби вдатися до розконсервації бойової техніки, яка у величезних кількостях знаходилась на численних військових складах (див. http://zvamynews.blogspot.com/2016/03/blog-post_523.html?m=1), замість того, щоб запустити на повну потужність свої бронетанкові заводи, які могли в короткий строк поставити її на ноги, хтось вирішив закупити в Британії списані поліцейські броневики, зовсім непридатні для бойових дій. Це при тому, що жодних запчастин до них в країні не було, при тому, що вартість однієї списаної машини складала 30 000 фунтів стерлінгів, а транспортування обійшлося українському платникові податків в 270 000 доларів. І це не єдина оборудка "Укрспецекспорту", яка замість того, аби замість зміцнити українське військо, служить наживі привладних кланів (http://tsn.ua/groshi/zhurnalisti-rozkrilu-skandalnu-oborudku- ukroboronpromu-schodo-zakupivli-britanskih-saksoniv-408324.html). Хто не чув про непридатні танкові двигуни, закуплені Київським заводом бронетехніки за подвійною ціною у товариства "Чайка", яке спеціалізується на торгівлі… м'ясом (https://www.youtube.com/watch?v=dtLeHHIrmqI), про два мільйони гривень, вилучені у директора львівського бронетанкового заводу Олександра Остапця, або про те, як вже в червні цього року чиновники "Спецтехноекспорту" поцупили з бюждету 610 тис. доларів (http://antikor1.com/blogi/item/19382-chinovniki-spetstekhnoeksport-vkrali- z-byuzhdetu-610-tis-dolariv)? Хто ж очолює той "Укроборонпром" - хіба не Роман Романов - ставленик Петра Олексійовича, вчорашній автодилер та голова передвиборчого штабу сьогоднішнього президента? Як не дивно, чимало питань виникає і до іншого протеже пана президента - до голови Національного банку України пані Гонтарєвої, яку звинувачують у переведенні на рахунки чотирнадцяти офшорних компаній одного мільярда двадцяти мільйонів доларів екс-віце-прем'єр- міністра Сергія Арбузова та екс-президента Віктора Януковича (http://glavcom.ua/publications/gontarjeva-prichetna-do-areshtovanih-v- oshchadbanku-groshey-arbuzova-yanukovicha-dokument-358727.html). Від літа цього року тягнеться також розслідування НАБУ щодо змови посадовців Національного банку, очолюваного тою ж пані Гонтарєвою та кількома офшорними компаніями, які перерахували 40 млн. доларів з рахунку депутата ВР Котвіцького, партнера міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, який прославився в свою чергу корупційними оборудками з тактичними рюкзаками, на рахунок компанії-нерезидента Kingston Group S.А. (http://antikor.com.ua/articles/114173- vivedennja_nardepom_kotvitsjkim_40_mln_v_panamu_sud_nadav_nabu_dostup_do_bankivsjkih_dokumentiv/114173-vivedennja_nardepom_kotvitsjkim_40_mln_v_panamu_sud_nadav_nabu_dostup_do_bankivsjkih_dokumentiv). І це дії голови банку-регулятора країни, для якої залучення інвестицій є критичною необхідністю?! До слова, вихідцями з компанії пані Гонтарєвої ICU (Інвестиційний капітал України) працювали і нинішній міністр енергетики, колишній голова НКРЕ Володимир Демчишин, який "прославився" підписанням контракту з т. зв. "Кримським федеральним округом", і теперішній голова НКРЕ, 27-річний Дмитро Вок - посередній маркетолог президентського "Рошену" в Московії, звільнений в листопаді 2014 року з причини незадовільних результатів своєї діяльності. Схоже, пан президент має особливі підходи до підбору команди, де на першому місці зовсім не фаховість, а щось інше. Що? Особиста відданість, керованість? Цього вівторка NASA здійснило запуск ракети "Антарес", двигун якої було розроблено і створено в Україні. Приємна подія, але заява пані Тимошенко того ж ранку про те, що на місце звільненого за дорученням прем'єра та президента головного конструктора КБ "Південне" пана Дегтярьова за конкурсом (!) призначають людину, яка нещодавно займалась… торгівлею побутовою хімією (?!), просто шокує. Це що, така стратегія посунути Україну, яка сьогодні посідає п'яте місце по запусках космічних апаратів з 19 "космічних" країн, на перше місце? Очевидно, що за нікчемного державного фінансування таке до снаги лише переможцеві того дивовижного конкурсу, а ніяк не пану Дегтярьову з його сорокарічним досвідом роботи в галузі. Щось подібне відбувається і навколо "Кримської світлиці", яку сьогоднішня влада щосили намагається відірвати від кримської землі, на якій, попри московську анексію і київську блокаду, попри звільнення багаторічного головного редактора, попри створення в Києві незареєстрованого її клона, вона ще й досі тримається. Закінчуючи ці невеселі роздуми, хотілося б звернути увагу мого читача на те, що маємо з усією серйозністю ставитися до влади, яку обираємо. А це значить - бути вимогливими, контролювати кожен її крок, бо ж гарні слова, які вона виголошує, дивовижним чином не відповідають реальним справам, особливо там, де пахне наживою. "По ділам їх пізнаєте їх" - сказано в Євангелії. По ділам… Цього тижня в залу засідань ВР мають внести проект закону "Про освіту", яким сьогоднішні патріоти від Міносвіти намагаються… узаконити двомовність (читай - увімкнути зелене світло подальшій русифікації не лише системи освіти - всього суспільства). Пан Табачник, безперечно, має гордитися своєю школою! Звернення до десятка депутатів, які розіслав на їх електронну пошту ще на початку тижня з проханням внести до нього дуже важливі правки, розроблені колегою, дитячою письменницею Ларисою Ніцой, до сьогодні залишаються без відповіді. Схоже, навіть найпросунутіші наші обранці не схильні прислухатися до думки народу. Може, варто якось приводити їх до тями? Виходячи на дорогу, маємо розуміти, куди вона нас приведе, обираючи владу, маємо робити висновки про її ефективність не за словами, якими б гарними вони не видавались, а виключно за їх справами. І не німувати, адже хлопці, які тримають фронт на Сході, сподіваються на те, що внутрішній наш фронт ми не програємо. Не зрадьмо ж їх надій. Не зрадьмо себе. Революція Гідності ще не звершилася, панове.
Валентин БУТ

Источник: 
Кримська Свiтлиця